Це про нас, ми дивимося на Христа. Але стривайте! «Ооо! якби я дивився на Христа постійно, тоді весь Він виявлявся б через мене, як через Петра, що йшов по воді, коли той дивився на Господа!» Хм… щось тут не пахне завершеною роботою Христа і Його спокоєм у нас. У Христа відкриті очі? Він бачить наше повнісіньке забезпечене життя? Чи Він дивиться на якусь нашу проблему? Що бачить Ісус зараз? Що Він бачив, дивлячись на суху руку чоловіка? Або на сліпих і кульгавих? Завдяки завершеним ділам Божим Ісус бачив не занепалий і вмираючий світ, а новий світ, нову реальність, Божественний порядок у всьому. Він бачив, як уся Його Божа сила рясніє для кожної людини. Народившись разом із Ним, ми отримали такі самі оченята. Стривай-но, брате! Як це такі самі?! Хіба ми бачимо Христа щосекунди? Саме так і є. Бачимо. Фундамент ані на секунду не тікає з-під будівлі, інакше однієї миті вистачило б, щоб зруйнувати всю споруду.

Наш фундамент — Христос, і тому Церква як будівля ніколи не впаде. Наші очі — це Його очі. І пил у земному розумі віруючих людей не скасовує реальності нашої повної тотожності з Христом. Саме земний скафандр — поки що смертне тіло, з запиленими полицями бібліотеки старого мислення — часом може відчувати неспокійні почуття, страхи, злість, образи, суперечки. Це «старі книжки» — образи, твердині, які від нашого імені влаштовують виставу в нашому сьогоденні. Наприклад, твердиня чи диявол від вашого імені каже: «я недостатньо добрий батько», підключаються почуття, емоції, народжуються бажання довести, що ви все-таки добрий батько, але виправляти ці хибні образи ділами чи якоюсь там «правильною» поведінкою — марно. Усе вже зроблено Господом, і ви вже «хороший татко». Тому зовсім не важливо, зірвався ти на дитину чи ні, це лише показує, який фільм у твоєму розумі — тілесному кінотеатрі — сьогодні крутили. Дедалі більше ми відчуваємо перетікання з благодаті в благодать, з одного дня в інший, коли не переймаємося своєю поведінкою, почуттями, емоціями, обставинами, коли слухаємо своє серце — усе те цілісне помазання Святого в нас, яке покаже в нашому розумі фільм про супергероя сьогоднішнього дня — Ісуса, і помазання завжди відкриє нас у Ньому. Не розділить нас із Ним. Нагадає, наскільки особисто і всеціло Його благодать пролилася в наше життя ще до нашої появи на світ у пологовому будинку. Христос у нас — надія, очікування слави! Ось ми й очікуємо просто тут і зараз, завтра і через рік виявлення Його і нашого Життя.

У 4-му розділі послання до ефесян Павло говорить, як Один і той самий дорослий Господь живе в кожному віруючому, і ми виявляємо істину, бо вже в усьому виросли, як Він (це в 15-му вірші). У Синодальному перекладі чомусь минулий час дієслова «виросли» став майбутнім, і між нами та Богом ніби нагромадилася умова якогось там зростання… перекладачі, ви чого там, капусти об’їлися? До речі, не одне дієслово в цьому розділі перекладено з оригінального минулого часу в майбутній, блокуючи цим голос помазання, яке завжди лише підтвердить те, що ми вже як Христос у цьому світі. На відміну від невіруючих, чий розум досить затьмарений безбожними твердинями, ми почули Христа і в Ньому були навчені істини, скинули поведінку старої людини й одягнули поведінку нової. У нашого розуму з’явився господар — дух Христа. Наприклад, жив-був злодюжка, Господь дав йому віру, а той ще думає, що крадіжка йому потрібна. Ну, тут Господь і каже йому: «Та ти ж уже не злодій!» Бац — і поведінка злодія падає, як мішок картоплі. Тому Павло продовжує далі, щоб ми говорили один одному правду. Послух істині — це не перестати красти чи щось іще робити або не робити, а не надавати жодного значення цим старим проявам і, будучи дітьми спокою, легко слухати від Духа правду про те, які ми. Я не раз помічав, як Господь раптом каже саме те, що позбавляє значущості ті старі, хибні висновки, через які сьогодні я міг сумувати чи навіть злитися. Він ніжно нагадує радісну новину.